Разом із бабусею пані Любою він евакуювався із села Верхньоторецьке, що на Донеччині, в середині березня минулого року. Зараз село окуповане.
Ще у перші дні повномасштабного вторгнення їхнє село було зруйноване. Жінка згадує: «Тиждень ми прожили у підвалі. Страшно згадувати той холод. На вулиці мінус 20, а ми мусимо тримати двері відчиненими, щоб, якщо буде приліт, нас змогли витягнути. Їжі було мало. Я майже не їла, щоб Артур міг поїсти. Через переохолодження я захворіла, мала температуру 38. Так ми зрозуміли, що треба виїжджати».
Евакуація була складною. Постійні обстріли дуже лякали хлопця і він не відпускав бабусю ні на крок, кажучи: «А якщо ти підеш і прилетить бомба? Я ж тоді залишусь сам». Пані Люба ж відповідала, що, якщо за 8 років під обстрілами вижили, то і зараз мусять.
Два їхні будинки зруйнували. Один на очах пані Люби розкололо на 4 частини. «У нас було все: город, одяг, їжа. Ми дуже добре жили. А тепер у мене нічого нема, тільки він – мій внук», – зітхає жінка.
П’ята ранку. Село горить. Його фактично нема. Домівки зруйновані. Пані Люба, Артур і дві жінки шукають способи виїхати. Із собою небагато речей, найважливіше – документи – взяли. Двадцять три кілометри пішки до траси в Костянтинівці. До вокзалу підвозить військовий. Далі електричка у Київ. Приїжджають – там горить усе. Їдуть у Полтаву – теж обстріли. Тоді курс на захід. Прибули до Львова, де врешті поїли та зігрілись за довгий час. Потім «Школярик» відвіз їх у школу, де вони пробули якийсь час. Самопочуття пані Люби погіршувалося, температура висока, ноги обморожені. Лікарка допомогла знайти будинок. Так вони поселились у маленькому селі Ганнівці на Стрийщині. Будинок був старенький та не мав необхідних зручностей. Прожили так рік і 4 місяці.
У ці села працівники Карітасу мали виїзд, під час яких зустрічалися із родинами, у яких є молодь з інвалідністю. Там працівники розповіли пані Любі про Центр для молоді, що діє в Стрию. Артур почав приїжджати на зустрічі спершу раз у тиждень, потім двічі, а згодом вони переїхали та поселились в одному зі Стрийських гуртожитків. Згодом при Карітасі відкрили Будинок підтриманого проживання та запропонували Артурові переїхати туди. Хлопець погодився. Тут йому дуже сподобалося.
Пані Люба, як турботлива бабуся, часто приходить у «ДіМ» до друзів, які там проживають, та приносить всім гостинці. Артур багато вміє та любить робити – і радо готує, і виконує роботу на подвір’ї, усе гарно складає. Дуже любить малювати та відвідувати зустрічі з психологом. Мріє, аби біля «Дому» був невеликий город, за яким він доглядатиме, та посаджено багато квітів.
А ще мріє з’їсти торт, який колись пекла мама, та повернутися додому і доглядати за квітами, які колись вирощувала бабуся.
У кімнаті Артура на столі красується вазон, який бабуся, знаючи велику любов до квітів, купила для затишку. А ще вона завжди каже молитися перед сном. «Проси в Бога не золота та багатства, а миру і закінчення війни», – навчає внука.