Для родин, у яких є діти з інвалідністю, війна стала величезним випробуванням.
Наші бенефіціари приїхали у Стрий із Херсонщини. Дівчина розповідає, що вона разом із донькою виїхала ще у перші місяці повномасштабного вторгнення. Батьки ж залишались вдома разом із молодшим братом, який потребує постійного догляду. Хлопець не може ходити, сидіти та розмовляти.
Їхнє село яке було окуповане ще з перших днів. За цей час довелося пережити різне – і перевірки, і обшуки, і маніпуляції. «Здєсь України нєт і нікаґда уже нє будєт, оформляйтесь!», – кричали вони. Та родина навіть задля допомоги, яку потребувала, не погоджувалась.
Після півтори складних роки прожитих в окупації вони все ж прийняли рішення виїжджати. Щоб виїхати, знадобилось 4 доби. «Брат дуже тяжко переніс переїзд. Увесь цей час він не спав, лежав на матрацику, який йому постелили у на задньому сидінні авто, і плакав…», – згадує дівчина.
Адаптація до нового міста також для хлопця далася складно. Новий клімат та нове середовище погано вплинули на його самопочуття, були часті головні болі. До того ж, у новому помешканні немає змоги виділити для хлопця окрему кімнату, де він зможе спати в цілковитій тиші, як він це любив робити вдома.
Оскільки син потребує постійної допомоги з тим, щоб піднятись, поїсти чи помитись, то батьки не можуть піти на роботу. Дівчина ж дбає про доньку, яка ще не пішла в школу. Відтак родина мала велику потребу в допомозі. Ситуацію родини детально вивчив кейс-менеджер, відтак завдячуючи донорам проєкту NIN вдалося надати грошову допомогу.
Зараз родина постійно слідкує за новинами з дому: «Кілька днів тому по селі їздили вороги і стріляли по тарілках на хатах. Найближча лінія фронту десь за 30 км. Там неспокійно. Є прильоти, перестрілки, чути вибухи. Хочемо додому, але розуміємо, що зараз це небезпечно».
Віримо і молимось, щоб українські сім’ї нарешті були в безпеці і могли знову повернутись у рідні домівки.