Іноді життя змінюється не поступово. Одного дня ти просто складаєш найнеобхідніше у кілька сумок, допомагаєш мамі зібрати речі, береш за руку дитину — і виходиш із дому, не знаючи, куди саме їдеш і чи повернешся сюди колись.
Так було у нашої бенефіціарки Оксани (ім’я змінено). Цього літа вона виїхала із Сум разом із мамою та дворічною донькою. «Ми просто їхали кудись. Квитків на потяг не було, тож ми знайшли організацію, яка змогла нас довезти до Києва. Переночували у знайомої в Бучі, а наступного дня взяли квитки на автобус і поїхали до Львова», — розповідає Оксана.
У Львові Оксана знайшла контакти жінки, яка допомагала із поселенням внутрішньо переміщених людей. Оксана згадує: «Вона нас питає: “А куди ви їдете?” Ми відповідали: “Та аби кудись”». Прихистком для родини став шелтер в Переможному. Оксана досі з вдячністю згадує людей, які допомогли їм у перші дні, забезпечили родину постіллю, продуктами та всім необхідним.
Рішення виїхати було нелегким
Сім’я Оксани залишалася до останнього. Не тому, що не боялися. Просто не мали можливості почати життя в іншому місті. Однак залишатися в Сумах ставало все небезпечніше. Оксана бачила, що вже не мала змоги посадити доньку їсти через постійні обстріли. Жінка згадує, що з часом вони вже вивчили точні години обстрілів. КАБи — вночі та вдень, ще кілька годин зранку і ввечері. Крім того, постійно були шахеди, FPV-дрони, атаки з використанням оптоволокна, черга автоматів не стихала.
У будинку, де жила родина, не було безпечного укриття. Їхнім «укриттям» слугувало місце між дитячим ліжком і диваном. Саме туди чотири рази на добу вони йшли під час обстрілів. Оксана згадує: «У нас була така місцина – холодильник, стільчик для годування доньки і вікно. Я кажу мамі, що якщо щось буде летіти, то відкривай хоча б двері холодильника».
Під час обстрілів донька Оксани завжди дивилася на реакцію мами. Мама намагалася залишатися спокійною, усміхалася — і дитина ніби переймала цей спокій. Бувало, що донька лякалася й просто кидалася мамі в обійми. «Вона ще не розуміла, що відбувається, і, слава Богу, не усвідомлювала всього, що стояло за цими звуками», — каже Оксана.
А одного разу все стало ще страшніше. «Пару раз, коли почали літати реактивні шахеди, вони були дуже близько, а донька вже спала, то я просто схоплювалася, вставала, але розуміла, що я навіть не встигаю взяти малу на руки. І навіть якщо візьму, то ховатися немає де», — розповідає про останні тижні в Сумах Оксана. Поруч із їхнім домом були прильоти. Під час одного з них унаслідок вибуху постраждала господарська будівля неподалік — із сараю посипався шифер.
Шматок ворожої ракети, який Оксана з мамою знайшли після прильоту неподалік їхнього дому в Сумах
До народження доньки Оксана не так боялася обстрілів. Але з появою дитини страх змінився — тепер він був передусім страхом за неї. За маленьку дівчинку, яка ще не розуміє, чому дорослі завмирають від звуку в небі, чому потрібно ховатися, коли починається черговий обстріл.
Почати життя заново
Упродовж місяця родина проживала у шелтері в Переможному. Для Оксани це був складний, але важливий період. Доньці там подобалося: багато дітей, пісочниця, батут. Але найбільше, каже Оксана, важило інше — тиша, заради якої вони здолали майже тисячу кілометрів.
Цей шелтер — один із місць тимчасового прихистку, якими опікується Карітас Стрия у межах діяльності проєкту Emergency Appeal 2026-2027 років. Під час одного із візитів фахівці Карітасу розповіли мешканцям про можливість отримати компенсацію за оренду квартири упродовж 6 місяців. Так Оксана з мамою та донькою прийняли рішення про ще один переїзд, тепер уже в Стрий.
У Стрию фахівці Карітасу змогли підшукати Оксані роботу, тепер вона працює на меблевій фабриці, а в сезон підробляла на зборі лохини. Починати все спочатку в чужому місті непросто. Особливо коли поруч маленька дитина, немає власного житла, звичних знайомств та підтримки. «Тут як ВПО дуже тяжко. Дуже багато потрібно коштів. З дитиною дуже багато всього загалом потрібно. А в іншому місті, де нічого не знаєш, ще складніше, — ділиться Оксана. — Але попри все я ще жодного разу не пошкодувала, що виїхала. Тиша того варта».
Для Оксани як мами дворічної дитини дуже важливо відчувати, що її донька в безпеці. Вона вже бачить різницю: донька стає спокійнішою, легше засинає, не прокидається від страшних звуків знадвору. А Оксана та мама перестали жити в режимі постійного очікування небезпеки.
І тепер в Оксани є найпростіша, але водночас найважливіша мрія: «Дуже хочеться вже мати свій куточок, осісти і бути впевненими, що тут ми надовго. Бути впевненими у своєму майбутньому».
Колись одного дня Оксана просто вийшла зі свого дому в Сумах із мамою та маленькою донькою, не знаючи, куди вони їдуть. Тепер вони у Стрию. І це вже не просто місце, куди вони приїхали. Це місце, де вони поступово вчаться жити знову.